6 чувств

Я видел искренний смех у младенцев,
Я видел искренний смех юношей,
Я видел искренний смех в полотенце,
Но я не видел такой смех детей.

Я слышал движения тока по нервам,
Я слышал треск кровяных веток,
Я слышал ор сердца почечным стервам,
Но я не слышал открытия головных клеток.

Я пробовал боль отпускать проводами,
Я пробовал боль заедать горечью ссор,
Я пробовал боль отворачивать граблями,
Но не пробовал я боль светлых пор.

Я чувствовал вкусы солёного печенья,
Я чувствовал потоки влажного теченья,
Я чувствовал гадость своей даты рожденья,
Но не ко всем ощущал толику сомненья.

Я ожидал разрушения стен терпения,
Я ожидал разрушения вен от старения,
Я ждал, пожиная плоды от смирения,
Но вынужден был сокрывать личные мнения.

Я воздух ковшами хлебал и выплёвывал,
В ладоши не хлопал я на концертах чертей,
Я мыслями собственными движения сковывал
И удобрял обильно беспочвенный дом червей.

Птахи'с

А птахи вгорі, по небу з повітрям літають,
Їм нема для нас слів і справ з нами не мають,
Їм начхати на одяг й вони наших рідин не знають,
Їх питання не стосуються моралі й канони їх не ламають.

А птахи женуться за собіподібними птахами,
Спокушають виглядом своїм куцу й дрібну комаху,
Пташки не володіють гектаром місцин між вами і нами,
Їм простір глобальний належить, а я секунди летітиму з даху.

Існує такий птах — червоно-галасливий півень,
Його я не прихильник і не вітаю його даун-рівень,
Мені не до вподоби його гребінь, голос й пихатий хвіст...
Сподіваюся, той, хто потрібен мені, зрозумів вірша цього зміст.

Екс

Я не живу навмисно,
Я не жую корисне,
Існую ще я, звісно,
Та в світі мені тісно.

Так давить порожнеча,
Так тисне ворожнеча,
Мрію ж про кровотечу,
Зводячи власні плечі.

Поміч була б доречною
З дорогою безпечною,
Направили би на яку
Дупу мою аж ніяк не м’яку.

Нічого не втрачаю,
Крім тих, кого кохаю,
Але з ними, до речі,
Ми не сплануємо втечі.

Своє/чуже

Знайомі світлини, а місце — чуже,
Знайомі тортури, страждання — також,
Знайомими стали перешкоди і вже
Не світять ліхтарі й не кличуть у подорож.

Знайомі турботи і темні роботи,
Чужі місяці, свята чужі так само,
Кволі мотиви й повільні симфонії ноти,
Мені вже жити зарано... Вибачай, мамо.

Чужі заняття — справи зовсім не мої,
Мої з’являються із ксероксу всі ситуації,
Немов з заздалегідь прокладеної колії,
Я переходжу знову в свій звичайний стан прострації.

Пам'ятаю...

Я пам’ятаю плани й до них важку дорогу,
Я пам’ятаю чорно-червоних комах,
Я пам’ятаю особисто слова у вуха Богу,
Я пам’ятаю, як тинявся по кущах.

Я пам’ятаю, як блукав я вздовж Дніпра,
Я пам’ятаю ще, як виглядають зорі,
Якою темною є ніч, як вранці стара,
Роздягнена вона вночі як плаває у морі.

Я добре пам’ятаю тих, кого колись кохав,
Зненавидів кого, кого не цінував,
Я пам’ятаю іспити життя, яких не склав,
Ще пам’ятаю дивовижний світ, який лякав.

Я пам’ятаю гріх тяжкий солодкого смаку
І пам’ятаю помилки, яких не стерти з “куків”,
Я “логи” пам’ятаю про зливу скажену таку,
Але не пам’ятаю зовсім своїх власних онуків.

Кінець кіна

Дзвін у правому вусі, тиск у лівому з пірсингом вусі,
Бува одночасно в обох він, а буває лише в одному;
Лезо блискуче застигло у занадто плавному русі
На півшляху з бажанням покласти край старому.

Всьому оцьому кінець має бути в решті решт,
Якщо відпустить на волю місце оце стокляте;
Затрахав прихований від сторонніх очей арешт,
Затрахало існування, немов для фільму жахів зняте.

Ротова порожнина знов відчуває присмак металу,
Дупа знову в очікуванні чергових пригод, що не полишають;
Нікому й нічого я не намагаюся довести, щоби знали,
Лишень на миттєвості триллери мене ще втішають.

Нема алкоголю і доступу до наркоти, лиш є віра пігулкам,
Більше ногами з гуми не подорожують очі провулком,
Я ще довіряюся виробам хлібним, кунцівським булкам,
Шукаючи в темряві підсвідомості собі затишного притулку.

А мозок втомився і перспектив світлих тонів більше йому не побачити,
А проблеми складаються в пазли жорстоких колекцій,
А душа все питає й питає, кому оцим усім завдячити -
Людям, Богам чи незвіданим наукою хмарам інфекцій.