Вантаж 200

Я тут, немов лошара, сиджу, дивлюся новини,
Якогось дідька ще й досі сподіваюся на зміни
Позитивних тонів, проте не у великій політиці,
Не в сусідньому районі міста, не на Митниці,
А у своїх шухлядках, що знаходяться в голові,
До якої варто б торкнутися козацькій булаві,
З розмаху, щоб напевно, рухом таким різким,
Аби з мого писку потекли скривавлені мізки;
Тому що запарив метал думок і чорні емоції
Неземної міці, таких самих вигляду і пропорції,
Що будувалися роками, цеглина за цеглиною,
Поверх за поверхом, де хвилина здавалася годиною,
Коли сил вже не було, але процес був незворотнім,
Коли поміч вітром віднесло і діло стало самотнім,
Самотнім до найвіддаленіших особистості кордонів,
Яких слід дістатися, попри велику купу перепонів;
Мізки мої скажені видно крізь шпаринки звідусіль,
Без зайвих напруг, без непотрібних нікому зусиль,
Без куль, що відмовляються летіти у мій бік,
Без гарних перспектив, до відсутності яких я не звик;
Боже, що на моніторі слідкує за нами, друкую листа до тебе,
А в полі адреси я напишу: “справжнісіньке блакитне небо”,
Наступний текст складатиметься з прохання про “вантаж 200”,
Що приїде по мене у наше гарне-пригарне місто.